Залєтов О. Роль та місце компаній зі страхування життя в системі недержавного пенсійного забезпечення.

 

У Загальній Декларації прав людини визначено право кожної людини на такі життєво необхідні речі, як їжа, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування, що є основою здоров’я і добробуту населення, а також право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів для існування через обставини, які не залежать від людини. 

Пенсійне забезпечення, що здійснюється в межах системи соціального забезпечення, регулюється міжнародними конвенціями Міжнародної організації праці (МОП), які є набором певних критеріїв для внесення змін до національного законодавства. Зокрема, Конвенція МОП № 102 від 28 червня 1952 р. визначає дев’ять видів соціального забезпечення: пенсії по старості, у випадку втрати годувальника, по інвалідності (внаслідок загального захворювання), у зв’язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, допомогу в разі хвороби, вагітності й пологів, безробіття, сімейну та медичну допомогу. 

Держави, що ратифікували зазначену Конвенцію, беруть на себе зобов’язання включити її положення до своїх законодавчих актів і мати щонайменше три види пенсій із сукупності всіх видів пенсій та допомоги з безробіття, а також у відповідних випадках встановити норми мінімальних розмірів пенсій, компенсацій і медичної допомоги. 

Таким чином, під пенсійною системою, що існує в тій чи іншій державі, розуміють все різноманіття фінансових інститутів (державних і недержавних), які здійснюють пенсійне забезпечення населення в країні. Одні елементи цієї системи суворо обов’язкові, інші – обов’язкові з правом вибору з декількох альтернатив або ж добровільні. 

До початку епохи індустріалізації та урбанізації основну підтримку в країнах Європи люди похилого віку одержували від своїх родин. Але цей метод забезпечення старості був підірваний масовою міграцією населення в міста наприкінці ХІХ-го століття (у Великобританії істотно раніше), що спричинило розпад патріархальних зв’язків. Окрім того, економічні зміни, невизначеність і відсутність належних фінансових інструментів для нагромадження певної частини доходів знижували можливості планування громадянами старості й здійснення ними необхідних заощаджень. Як наслідок, працівники промислових підприємств почали вимагати від працедавців вирішення проблем забезпечення старості. Одним із таких методів стало створення товариств взаємодопомоги та фондів взаємної підтримки, до яких робітники вносили певні кошти, а потім могли одержати з них необхідну допомогу у випадку травми, смерті годувальника родини або зниження працездатності при настанні старості. Однак зазначеним фондам часто бракувало кваліфікованого керування. До того ж рівень охоплення ними працівників був досить обмежений. 

У 1889 р. канцлер Німеччини Отто фон Бісмарк створив першу у світі загальнодержавну систему пенсійного страхування. (Хоч спочатку, коли він запропонував прийняти закон про пенсійне страхування, який би встановив пенсійний вік 60 років, його засміяли, бо на той час мало хто з робітників доживав до такого віку.) 

Сьогодні існує принаймні чотири способи матеріального забезпечення людей пенсійного віку: 

1) продовження роботи поряд із молодими; 
2) утримання родиною; 
3) одержання пенсії по старості; 
4) життя за рахунок раніше зроблених заощаджень. 

Пенсійне забезпечення відіграє відчутну роль, по суті, тільки в розвинених і деяких середньорозвинутих країнах. В інших державах суспільство ще не подолало традиційний підхід, коли діти утримують своїх літніх батьків, а ті намагаються працювати до останнього подиху. 

У більшості країн світу дотепер переважає пенсійна система, заснована на принципі «солідарності поколінь», коли пенсії виплачуються з обов’язкових платежів працюючих громадян. Цю систему на Заході називають «Pay as You Go» (PAYG), що перекладається як «виплата по ходу». PAYG становить перший рівень пенсійних систем, які існують у різних країнах. Але проблема полягає в тому, що цей рівень стає все більш ненадійним. Адже через погіршення демографічної ситуації – старіння населення – зменшується співвідношення між кількістю працюючих і пенсіонерів. Ріст середнього рівня життя вимагає встановлення «щедріших» пенсій. Відтак підвищуються зобов’язання держави перед пенсіонерами, відбувається змушене збільшення обов’язкових пенсійних відрахувань, зростають видатки на фінансування пенсійної системи PAYG, які навіть у благополучних країнах сягають 10% ВВП (табл. 1). Вирішенням проблеми є перехід до більш сучасних і ефективних пенсійних систем – другого рівня, заснованого на внесках підприємств і можливості інвестування цих активів, а також третього рівня, що передбачає добровільні пенсійні нагромадження громадян. 

В офіційних документах ЄС для здійснення реформи пенсійного забезпечення встановлені конкретні завдання, що охоплюють період від 1998 до 2020 рр. Прогнозується, що впродовж цього періоду частка в пенсійних виплатах PAYG (перший рівень) знизиться від 84 до 64%, набагато зросте роль другого рівня (від 12 до 29%), а незначна сьогодні частка третього рівня потроїться (від 1,5 до 4,5%). При цьому сума приватних пенсійних активів у 2020 р. підвищиться від 2 до 11,8 трлн. євро. Таким чином, реформа полягає в переході від домінуючої нині державної соціальної розподільчої системи до державного і недержавного пенсійного страхування. 

Загальне спрямування пенсійної реформи сьогодні ніким не заперечується. Однак щодо конкретних напрямів її проведення єдиної думки у світі немає. Тому вироблено чотири основних підходи: 

1) контроль зростаючих зобов’язань держави, тобто скорочення щедрості пенсійних виплат у рамках розподільчої системи і збільшення віку виходу на пенсію (таким шляхом пішли Франція та Німеччина); 

2) ослаблення «соціального контракту»: поступова передача відповідальності від держави до громадянина, запровадження податкових пільг (Швеція та США) для вирішення головної проблеми – обов’язковості пенсійних внесків. Без цього пенсійні системи розвиваються повільно (Іспанія, Італія); 

3) «звільнення активів» – усунення перешкод для інвестування пенсійних резервів для підвищення їхньої прибутковості. Приміром, у Бельгії в 1999 р. скасовано вимогу обов’язкового інвестування 15% активів у державні цінні папери, дозволено для депозитарних послуг залучати організації (у т.ч. банки) будь-якої країни Євросоюзу. Можливо, саме завдяки такій політиці Бельгія лідирує за показником прибутковості пенсійних активів. У Данії та Португалії з 1998 р. значно розширені можливості інвестування в акції. В Іспанії пенсійним фондам дозволено до 20% активів передавати для управління іноземним компаніям; 

4) доповнення розподільчої системи ринковими механізмами (Угорщина, Польща, Італія, Швеція, ряд країн Латинської Америки), тобто відрахування працівниками частини своєї зарплати в недержавні пенсійні фонди та компанії убезпечення (страхування) життя. Перевагами цього підходу є системність і ясність відносно ціни реформи. Наприклад, в Угорщині для тих, хто має трудовий стаж, перерахування коштів у недержавний пенсійний фонд здійснюється на добровільних засадах, але для тих, хто тільки-но починає трудову кар’єру, такі внески є обов’язковими. У Чехії і Словаччині подібні відрахування добровільні, а у Швеції, Австралії та Чилі – обов’язкові. 



Отже, пенсійні реформи в кожній країні мають свої особливості, позаяк враховують демографічні, культурні, соціальні, політичні, фінансові фактори. Такі реформи завжди мають ціну, і питання полягає в тому, хто й коли платить, наскільки відкрито або, навпаки, замасковано вони проводяться. У країнах, що недавно стали на шлях ринкового розвитку, «ціна переходу» може бути нижчою завдяки порівняно невеликому початковому рівню пенсій і вищим темпам економічного зростання. У принципі, це дозволяє більш ефективно використовувати для пенсійних нагромаджень ринкові інструменти. Відтак пенсійні активи стають важливим джерелом росту ринку капіталу. 

Сьогодні системи пенсійного забезпечення, що діють у більшості країн уже понад 40 років, досягли своєї зрілості й певною мірою вичерпали себе. Для багатьох пенсійних схем характерний дефіцит за поточними платежами, а заборгованість системи соціального забезпечення, за деякими оцінками, становить у різних країнах від 100 до 250% ВВП. 

Незважаючи на те, що сума накопичених активів недержавних пенсійних фондів та резервів компаній убезпечення життя в розвинутих країнах Заходу є досить значною, для збереження навіть нинішніх розмірів державних пенсій країнам ЄС необхідно в найближчі 35 років виділити додатково 456 млрд. євро! Відзначимо, що наразі рівень пенсійного навантаження у 15 країнах Євросоюзу становить 10,4% ВВП, а до 2040 р. він сягне 13,6%. 

Недержавне пенсійне убезпечення займає вкрай важливе місце в системі соціального захисту працюючої частини населення. Саме цей вид особистого накопичувального страхування повинен стати дієвим інструментом досягнення балансу інтересів між державою та громадянами у сфері їх пенсійного забезпечення по досягненні пенсійного віку . 

Питома вага активів суб’єктів пенсійного забезпечення у ВВП, за результатами 2004 р., у розвинутих країнах світу представлена в табл. 2. 

Світовий досвід доводить доцільність і необхідність існування різних інститутів недержавного пенсійного забезпечення. Врегулювання спірних питань законодавчої бази дасть змогу створити оптимальні та конкурентні умови співіснування всіх суб’єктів ринку, що в межах держави дозволить знизити навантаження на витратну частину бюджету для виконання функції захисту і соціального забезпечення громадян, зосередити увагу на менш захищених прошарках населення. 

Основу правовідносин власності на пенсійні резерви, створених за рахунок добровільних внесків працедавця, що користується податковими преференціями, а також визначення контурів добровільної участі в системі недержавного пенсійного забезпечення її учасників становить трактування поняття «додаткова недержавна пенсія». Вона сформована шляхом таких внесків, як відкладена винагорода за працю учасників системи недержавного пенсійного забезпечення, що повинна бути сплачена їм (їхнім спадкоємцям/вигодонабувачам) після закінчення трудової діяльності. Тут має діяти принцип: «рівні пільги за суспільно рівнокорисні послуги-замінники», що надасть споживачу пенсійної послуги, який користується податковими пільгами, можливість реалізувати своє право на вільний вибір альтернативної системи, що рівною мірою стимулюється такими самими преференціями. 
 

Отже, хто б не був платником за пенсійними програмами, сума накопичуваних на персоніфікованому рахунку учасника недержавного пенсійного забезпечення пенсійних внесків та належних йому часток інвестиційного доходу, що нараховується і розподіляється надавачем послуг відповідно до правил, визначених законодавством для такого надавача послуг, є майновим правом (власністю) такої фізичної особи. При цьому реалізація зазначеного права обмежується лише загальносистемними вимогами щодо цільового характеру формування і використання пенсійних коштів, а також змістом пенсійної послуги, яка надається на договірних началах . 

В Україні було обрано модель, що дозволяє чітко виділити три найпоширеніші фінансові послуги в системі недержавного пенсійного забезпечення: 
• пенсійний депозитний рахунок; 
• пенсійні накопичення для виплати пенсій на визначений строк; 
• довічне пенсійне страхування. 

Відповідно, право пропонувати один із перелічених видів пенсійної послуги надано тій фінансовій установі, для якої саме цей вид послуги є основним видом діяльності: страхування – страховим компаніям, депозити – банкам, накопичувальні пенсії на визначений строк – пенсійним фондам . 

Кожен із запропонованих майбутньому пенсіонерові фінансових продуктів зорієнтований як на його уподобання (наприклад, гарантована до кінця життя додаткова недержавна пенсія), так і на реальні можливості накопичити більш-менш пристойну суму, якої «на все життя, що залишилося», ймовірно, й не вистачить, але буде цілком достатньо для гідної пенсійної виплати – разової або на визначений строк. При цьому споживач (майбутній пенсіонер) у змозі вибрати ту послугу, яка найповніше відповідатиме його уявленням про припустимий ризик і задовільний дохід. У цьому випадку зазвичай дотримуються формули: «Більший ризик в обмін на більший дохід» . 

Проте, мабуть, ніхто не заперечуватиме, що діяльність інституційних суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення є ринковою. Відповідно, й недержавне пенсійне забезпечення має розглядатися як конкурентний ринок, на якому всі надавачі послуг вільно пропонують широкий спектр пенсійних продуктів споживачам – фізичним особам та їхнім працедавцям, які, прагнучи створити додатковий фінансовий захист на старість та зважаючи на власні оцінки й уподобання, вільно вибирають і продукт, і його продавця . 

Страхові компанії є впливовими суб’єктами недержавного пенсійного страхування, що працюють за повним циклом, який охоплює стадії накопичення та інвестування пенсійних внесків, а також пенсійних виплат. Тому не дивно, що Стратегією розвитку пенсійної системи, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України № 525 від 15 грудня 2005 р., протягом 2006–2009 рр. передбачається визначення умов для участі страхових організацій та банків у системі недержавного пенсійного забезпечення. 

Обмеження монополізму і сприяння змагальності у сфері господарювання загалом, а отже, і в галузі недержавного пенсійного забезпечення, передбачено статтею 18 Господарського Кодексу України. Це, зокрема, означає, що всі інституційні суб’єкти недержавного пенсійного забезпечення (недержавні пенсійні фонди, компанії убезпечення життя, банки) повинні мати рівні можливості щодо накопичення пенсійних внесків та їхнього інвестування. І лише споживач пенсійних послуг, зважуючи на шальках терезів їх зміст, прибутковість, ризикованість, має визначати, кому і на яких умовах доручати свої пенсійні заощадження . 

 

Олександр Залєтов, 
голова наукової ради Українського науково-дослідного 
інституту права та економічних досліджень, 
головний редактор Страхового рейтингу «Insurance TOP».